Можливо, тому, що уже шістнадцять…
( етюд)
У ці осінні дні вся природа, замріяна, здається насолоджується сонячними променями, що стають дедалі холоднішими. Мріють над ставком довгокосі верби, вдивляючись у срібло легких хвиль, то в жовту каламуть води. Понад ставком в’ється стежка, яка багато разів, не зрозуміло чому, приводила мене саме сюди. Вона, мов змійка, звивається поміж травами: то сховається, то вигляне своєю блискучою спиною… Стежка біжить поперед мене до берега. Старезний пень дерева по-старечому люб’язно посміхається, запрошуючи спочити. Я вмощуюся зручніше і починаю розмовляти. Говорю подумки з вербами, що обступили ставок, з кущами лози, що вгніздились біля самої води. Аж ось посланець літа – метелик. Несе на своїх крильцях-пелюсточках завмерлі кадри сонячного літа.
Ніби й посміхнулась, але відразу ж сум огорнув мене. Це ж остання осінь, коли я повноправна господиня цього незайманого куточка. Наступний вересень, напевно, зустрічатиму на асфальтовано-будинкових вулицях далекої столиці, весняно-каштанової, золотоосінньої. Але я там лише гість, чи прийме мене величний Київ. Та й у рідне село приїду гостювати до батьків. Завітаю до подруги-стежки, запитаюу у пня-дідугана: “Як ви тут, без мене?” А він відповість: “Була учора інша Русланка, порадитись прибігала…” Запече в серці туга-біль: Київ назве перелітною пташкою, Свиридівка – молодою лебідкою, що полинула у світ широкий… Де збудую власне гніздечко? Де прихилю свою голову? Який ще куточок землі моєю стане домівкою? Скотилася сльозинка… А чи вистачить тепла в душі, любові в серці? Вистачить! Багату душу маю, любити хочу світ широкий. І росте моя любов, як тихо ростуть дерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка, як вітер перебирає хвильки-струнки, а вони тихо наспівують: “Ти – рідна, поки по-справжньому відчуваєш себе частиною цієї землі”.
Мої думки, мабуть, здаються дивиною. Та й сама себе до кінця не розумію: чомусь відчуття сьогодні стали гострішими… Можливо, тому, що уже шістнадцять, а можливо…
Ігнатьєв Ярослав
