…Війна увірвалася в наше життя
Ту стареньку бабусю я побачила в осінньому парку. Вона сиділа згорбившись, але обличчя її було на диво чисте й усміхнене. Я чекала на друзів, проте не стрималась і підійшла до неї. Важко згадати, як зав’язалася наша розмова, та її розповідь про власне життя я пам’ятаю. І слухала ше життя раптово. Я тоді ще була маленькою й не усвідомлювала всього. Спогади ніби покриті туманом. Відразу й не згадаєш. Адже в повсякденному житті про ті страшні часи намагаєшся не думати. Але цей випадок я запам’ятала на все життя. Тоді в селі почали говорити, що поряд з лісом розбився літак. Усі виходили на вулицю і тихо перемовлялися. А старенький дідусь, почувши новину, пішов до місця трагедії. Односельці його відмовляли, адже там могли з’явитися німці, та старенький не слухав. Через деякий час дідусь повернувся. Усі притихли. Він ніс тіло пілота до себе додому. Потім спалив усі документи воїна. А самого льотчика поховав у садку. Тим часом до села увірвалися фашисти. Вони допитувалися, де пілот, чи живий. Але ніхто не зізнавався. Усі розуміли, що якби вороги отримали тіло, то просто познущалися б з нього…
Пізно вночі село сколихнули постріли. Я ще не спала, тому почула, як до нашої хати увійшла сусідка і розповіла, що сталося. Серед наших знайшовся зрадник, який усе розповів німцям. Дідуся було вбито…
Моя співрозмовниця замовкла. У її очах я побачила сльозу. Цю бабуню я знала лише годину, але щиро їй симпатизувала і співчувала. Раніше жах війни ніколи не проймав мене так, до глибини душі. Та тепер я задумалась над своїм життям.
Молоде покоління вже не відчуває тієї повноти емоцій, пов’язаних із тяжкими подіями 1941 – 1945 років. Але, дякуючи очевидцям війни, ми можемо зберегти пам’ять і гордість за наших співвітчизників…
…Знаєш, з роками я почала розуміти, що ми неповторний народ. Сотні літ ми боремося за своє життя і не здаємося. І у страшні роки Другої світової війни були люди, які мали честь і совість. Вони вселяли віру в наші серця. Адже в кожному селі траплялися такі події і скрізь були свої герої…
У той день я попрощалася з бабусею у парку і більше її не бачила.
Потім мене захопило власне життя зі своїми проблемами. Але, проходячи разом з друзями повз меморіальну дошку, я згадала ту стареньку і рядки із її вірша:
Століття йдуть, минають роки,
а пам’ять житиме, лиш доти,
ми будем шанувати повсякчас
героїв тих, що захищали нас.
Книга нашого життя… Яка вона велика… У потертій обкладинці і з пожовклими сторінками… І не дивно. Адже на нашу долю випало стільки випробувань. Але українці завжди вражали своєю хоробрістю і добротою. Вони ставали на захист Батьківщини і боролися за майбутнє кожного з нас. І хоч сторінки книги життя жовтіють з плином часу, але безсмертний подвиг нашого народу вічно буде жити у серцях нащадків. А час на серце не впливає. Воно пам’ятає все і завжди.
Коваль Олена
