Історія одного життя
(нарис)
Батько наш померли у тридцятому році, дід – у тридцять первому. Осталась мати та нас четверо: Марія, Григорій, я і Оля, найменшенька.
Почалася зима. Ударники ходили по хатах. Зразу в нас забрали коня, на другий день – корову. Головою колгоспу був наш сусід, Рудий Микола, ми його так просили, так плакали, йому, все одно, потіг нашу липку до колгоспного сарая.
Сидимо ми на печі, холодно, їсти хочеться. Мовчимо, бо все ж одно кат мА нічого. Переночували. Мама встали й кажуть: «Піду я в Долину, там згноєний горох лежить. Може назбираю бубок».
Пішла ледве ноги пухлі потягла.
Можна було б назбирати того гороху, та якби там було тихо…
Хто приліз туди та наївся зерен, то качався по Долині від корчів у животі, а хто вже й пучками не може вхопити тієї зернини, то гризе зубами мерзлу землю, вибирає бубки. Такі вже додому не прийшли, там вони лежали покотом мертві. Хто ще міг яку жменю назбирати, то дивився, чи не їде Рудий Микола, бо як побачить серед мертвих живого, тоді вже не жди помилування – наїжджає конем і б’є нагаєм з дротом на кінці. Під таку нагайку й попали наші мама. Він її побив, як йому хотілося.
А ми дома тужимо, хочемо їсти, а тут ще й матері нема.
Вони прилізли на четвертий день, усі побиті, з повириваною шкірою від нагая. Хочеться їсти, мовчимо, бо на ті рани дивитися тяжко. А чим матері допоможеш?
А тут ще прийшли з піками активісти і дурно перекопали весь двір і город. Микола Рудий сам поліз під піч, знайшов там пуд відходів, яки ми заховали на чорний день, сам картузом усе вигріб до зернини. Мати заплакали: «Ну, діти, тепер помирати будемо».
Люди на хуторі вимирали цілими сім’ями. Не було такої хати, де б не лежали мертві. Ніхто їх не щитав.
Мати були немічні. Ми сиділи мовчки. Одна Марія – біля печі.
Із їжі залишилася лише квасоля та лушпиння від картоплі, які берегли на посадку.
Пізно ввечері прийшов посильний, загадувати матері на роботу. Куди ж їй іти, як встати не може.
На роботу пішла Марія. Ми з Гришею самі піч топили: він хмиз у повітці позбирав, а далі почав хлів розбирати, бо витопити вже не було чим. А я ослінчик підсунула і воду приставила до вогню.
Жили ми вчотирьох, не жили – існували, ждали весну.
Сусід Анцибор, дай йому Боже здоров’я, буряками нас підгодовував.
Мама з хати вже не виходили: сиділи на лежанці, очі якісь каламутні, не її.
Кажуть мені одного разу: « Доню, піди на Леваду, принеси мені води з тамтої криниці». Це вони просили вже перед смертю.
Вбула я великі драні чоботи, мамину кохту вділа, і пішла на другий край села. Аж увечері повернулася я до хати.
Мама напилися води і кажуть: «А тепер, діти, будемо прощатися, я буду вмирати». Тай лягла на полику.
Ми полізли на піч. Не було нам, мабуть, жаль, не було страшно, тільки дуже хотілося їсти.
Вранці нас розбудив дід Анцибор: «Вставайте, ваша мати помирає».
Кинулися до неї, кричимо, плачемо, та що можемо зробити.
Ми не мали сили їй допомогти, а згодом і поховати. Під’їхала підвода, забрала її у якусь страшну ями. Ми й не знаємо, де її могила.
Виживали самі.
Сіяти колгоспне збіжжя пішли Грицько й Марія. Йдучи на роботу, вони брали пусті глечики, щоб злити юшку, якою годували колгоспників, приносили додому і їли всі разом.
Увесь люд був голодним.
Весною зрили огород, посадили лушпиння картоплі, – слава Богу, зійшло.
Весна та була страшна для нас. З настанням тепла ставало гірше – ноги почали пухнути, під очима – синьо, щоки – брезклі.
Марія і Гриша кожного дня на роботу ходили, а ми з Олею йдемо, було, до лісу по листя з липи, бо біля хати вже об’їли. Принесем, потім топимо в печі, сушимо листя, тремо муку, ліпимо галети. На тих галетах, калачиках та кропиві ми й вижили.
