Найкраще свято
(оповідання)
Весна запалила сонце на світанку, річку розлила з берегів, одяглась у квітучу вишиванку й заспівала шелестом гаїв. Кує зозуля на старій груші, гудуть бджоли, надокучливі хрущі, а над молоденьким квітково-трав’яним килимом миготять різнобарвні метелики.
Вдихаючи чисте весняне повітря, з гарним настроєм іду до школи. Я давно просила у мами, щоб вона купила мені джинсовий комбінезон. І ось нарешті, коли почалися знижки, мені його придбали. Відразу ж одягла, щоб вразити дівчат. Усю дорогу я милувалася своїм відображенням у вітринах і уявляла, як усі будуть мацати мою обновку і заздрісно зітхати…
Ще здалеку побачила яскраву пляму. Це була Анька. На ній був зовсім новий яскраво-синій комбінезон, який я вчора бачила по телевізору. Не можу сказати, що ненавиджу Аньку, але те, що я не дуже її люблю чи то дуже її не люблю – це факт. Та і як може подобатись людина, яка справляє враження японського робота останнього покоління, ляльку Барбі без жодного мінуса? Це ж ненормально бути в усьому і завжди кращою, так просто не буває! Довгі ноги, гарна постава, красиве кучеряве волосся, великі голубі очі. Аня гарно навчається, і в неї море друзів. Усі в класі її просто обожнюють, але тільки не я! Дратувати – то вона мене завжди дратувала, але я мирилася з нею як з вічним злом. Більше того, вирівняла своє кучеряве волосся, і моя нова зачіска була неперевершеною.
… Коли я підійшла, дівчата швидко зміряли мене поглядом і, не затримуючись, стали вихваляти Аньку. Я залишилась поза увагою. Так, я не можу собі дозволити купувати такі дорогі речі і «зависати» у салонах краси. І що? Це привід мене зневажати, і не помічати моєї присутності?
Заходжу до класу, виймаю з сумки сценарій, який я цілу ніч складала, для шкільного свята (воно ось-ось відбудеться). До мене підходить Славко:
– О, а що це в тебе?
– Сценарій для виступу нашого класу. Ми будемо найкращі!
– Катю, та не заморочуйся ти, ми все одно всі йдемо до Ані на день народження…
Я, не стримавшись, пішла до Лариси Василівни, нашого класного керівника, і сказала, що весь клас буде відсутнім на святі, бо йдуть до Аньки на день народження. Лариса Василівна зібрала всіх на виховну годину, розповідала про відповідальність, про обов’язки, шкільне життя й участь у ньому. Аня схилилась за партою, і я почула її схлипування.
Нарешті, хвилина довгоочікуваної перемоги! Аня заплакана і зовсім некрасива.
– Чому ти плачеш? – запитала я
– Тепер ніхто не прийде на мій день народження, – крізь сльози відповіла Аня. Потім помовчала і додала: – Якби ти знала, Катю, як я тобі заздрю!
Я не очікувала такого і остовпіла:
– Мені? Та чому ж тут заздрити?
– Ти живеш собі як звичайна людина, а на мене дивляться, як на красиву картинку. Усі чекають, що я буду найрозумнішою, найсильнішою, бездоганною. І мені доводиться цьому відповідати, а це так напружує. Півтори години кожного ранку витрачаю на зачіску і макіяж, не можу дозволити собі бути в поганому настрої, не вивчити домашнє завдання… А тепер ще й день народження зіпсований, а я його так чекала.
Я сиділа приголомшена словами Ані. І раптом від однієї думки в мене потемніло в очах. Виявляється, це я їй весь час заздрила. Мені стало по-справжньому недобре. Я завжди вважала, що заздрість – найжахливіше відчуття на світі…
Я запропонувала Ані спільними зусиллями підготуватись до шкільного свята, а для себе вирішила: щось вигадаю до дня народження. Аня, користуючись своїм авторитетом, швидко поділила клас на групи. Кожен отримав завдання: одні малювали плакати, інші вивчали пісні, танці, підбирали костюми, учили сценарій, займались репетиціями. Усе відбувалось швидко, і ми встигли добре підготуватись. Тому на святі в п’яницю ми виступили неперевершено. А потім влаштували для Ані святкову дискотеку, вітали іменинницю. Вона всіх пригостила найсмачнішим тортом. Так гарно нам ще ніколи не було. То, може, через те, що всі разом?
Онацька Олена
