Герої…, нехай навіть забуті
(образок)
Бездонні і такі сумні – перше, що спало на думку, коли побачила бабусині очі. Старенька захоплено дивилась святкування Дня Перемоги в Росії, раділа і плакала , згадувала страшний 41-й. Я випадково перемкнула канал. Там Хрещатик. Нещасні старенькі уже з ненадто гордими обличчями крокують вулицями. Медалі на грудях гойдаються непідйомним тягарем. Потім біля Вітчизни-матері шикуються в черзі, щоб отримати тарілку польової каші та огірок. Так вітають ветеранів Великої Вітчизняної у нас, в Україні. Бабуся не мовила ані слова. Просто дивилася. Збентежена і налякана.
– Іване, ти це бачив? Ти тільки глянь, який сором. Дожилися. Ми за них під кулі йшли. Це така подяка?
Дідусь мовчав…хіба ж він міг щось сказати. Мову йому відібрало ще на війні. На тій війні, чужій, не нашій – він перестав говорити і ходити.
Дідусь був партизаном. У 43 році, коли фашисти їхали в село, він підірвав міст – єдину дорогу. Тоді загинуло не мало німців, а односельці виграли час, аби належно підготуватися до небажаних гостей. Там, біля мосту, залишились обидві ноги.
Але ніколи не пошкодував. Він став героєм. Героєм для односельчан, для бабусі, для мене. Таких у тій війні було багато. Чи не кожен готовий був віддати життя за вільну Україну. І віддавали: підривали потяги, йшли в підпілля, кидались під танки…
40 тижнів. Саме стільки військові дії тривали на території України, загинули мільйони людей. І всі вони герої. Відомі, невідомі, і нехай навіть тепер забуті.
Заславець Руслана, учениця 11 класу
